Гурток

Тема: Видатні вчені-біологи України.

Мета: Ознайомити учнів з видатними вченими біологами України, їхніми здобутками, відкриттями, життєвим і творчим шляхом.

Обладнання: Презентація видатні вчені біологи України 

От де, люде, наша слава, Слава України! Т. Шевченко

Епіграф:

Слова викдадача

Відкриття, знахідки, гіпотези в біології є результатом діяльності вчених усього світу. Свій внесок у розвиток цієї науки зробили й українські вчені-біологи. Проте не всі вони відомі як у рідній країні, так і за її межами. І тому сьогодні нашій державі, за словами академіка Івана Дзюби, «... конче потрібно повернути Україні імена видатних діячів, митців та вчених “привласнених”.., бо серед них є чимало таких, чиїми іменами пишається весь світ». «Привласнених», або з різних причин замовчуваних.

Учні підготували цікаві повідомлення про вчених біологів, які в різні часи працювали на Україні або є вихідцями з України.

Ілля Ілліч Мечников

Ілля Ілліч Мечников – видатний світовий біолог і патолог, імунолог і бактеріолог, один із основоположників еволюційної ембріології, видавець порівняльної патології, запалення і фагоцитарної теорії імунітету; почесний член Петербурзької АН (1902) і інших зарубіжних академій; лауреат Нобелівської премії (1908).

Народився в с.Іванівці Куп’янського повіту на Харківщині. Батько його був дрібним поміщиком. Закінчивши із золотою медаллю гімназію, І.І.Мечников вступає на природничий відділ Харківського університету.

Складаючи іспити достроково, закінчує університет за 2 р., на 19-му році життя. За свій кошт їде за кордон. Повернувшись захищає в 1862 р. дисертацію на ступінь доктора зоології. Працював в Одеському університеті професором зоології. В той час в Одеському університеті працювали Сєченов, Ковалевський, Ценковський, з якими в Мечникова зав’язуються найтісніші дружні стосунки. Працюючи разом з Ковалевським, Мечников довів еволюційний зв'язок між безхребетними і хребетними, розробив питання про початкові етапи розвитку багатоклітинних організмів. В результаті конфлікту з професурою університету, пішов у відставку. Продовжував порівняльно-ембріологічні дослідження, виявив в 1882 році явище фагоцитозу, опублікував спільну роботу “Ембріологічні дослідження на медузах” (1886).

Про це відкриття в його автобіографії ми читаємо: “В чудовій обстановці Мессінської затоки, відпочиваючи від університетських тривог, я з пристрастю віддався праці. Одного разу, коли вся родина пішла до цирку дивитись якихось дивних дресированих мавп і я залишився сам над своїм мікроскопом, спостерігаючи за життям рухливих клітин у прозорої личинки морської зірки, мені відразу сяйнув новий здогад. Мені стало на думку, що подібні клітини в організмі мають протидіяти шкідливим факторам. Почуваючи, що тут криється щось особливо цікаве, я до того схвилювався, що почав ходити по кімнаті і навіть вийшов на берег моря, щоб зібратися з думками. Я сказав собі, що коли моє припущення справедливе, то скалка, вставлена в тіло морської зірки, яка не має ні судинної, ні нервової системи, має за короткий час бути оточена рухливими клітинами, що скупчуються навколо неї, подібно до того, як це спостерігається в людини, яка загнала скалку в палець. Сказано – зроблено. В маленькому садку, коло нашого будинку, я зірвав кілька трояндових колючок і відразу вставив їх під шкіру личинок морської зірки. Звичайно, я всю ніч хвилювався, чекаючи результатів, і наступного дня рано-вранці з радістю констатував, що дослід удався. Цей останній і став основою теорії фагоцитів, опрацюванню якої були присвячені наступні 25 р. мого життя”.

Зрозуміло, що як падіння яблука з дерева зародило у Ньютона ідею про всесвітнє тяжіння, так і висновок з свого спостереження Мечников міг зробити не випадково, а лише маючи вже велике знання з еволюційної зоології й ембріології простих тварин. Так Мечников-біолог, зоолог підійшов до патології.

З 1886 р. Мечников очолював першу російську пастерівську станцію, очолював першу російську пастерівську станцію, створену по ініціативі Одеського міського управління і Херсонського губернського земства для боротьби зі сказом, а також іншими інфекційними хворобами людей і тварин, де проводив опитування з ціллю довести роль фагоцитів в боротьбі організму з інфекційними хворобами і організував вивчення біологічних методів боротьби із шкідниками сільського господарства. Однак конфлікти з міською владою і деякі труднощі в діяльності станції і прийняті ним запрошення Л.Пастера очолити лабораторію створену в Паризькому інституті. В 1888 Мечников залишив Росію і вся його подальша наукова діяльність протікала в Пастерівському інституті, де з 1905 р. він одночасно являвся керівником лабораторії і замісником директора.

Разом з тим Мечников ніколи не розривав зв'язки з Батьківщиною, залишався російським підданим і неодноразово приїжджав в Росію. В його лабораторії постійно або тимчасово працювали російські лікарі, які стали його учнями і наслідниками.

Мечникова ставлять за його праці в число великих вчених і природних дослідників. Ще в 17-річному віці він почав вивчати найпростіших паразитичних червів і деяких інших нижчих форм тварин. Рано познайомився з працями Ч.Дарвіна і А.О.Ковалевського, що створило інтерес Мечникова до порівняльної ембріології безхребетних. Він вивчав внутрішньоклітинне травлення нижчих тварин. Ці спостереження послужили відкриттю фагоцитозу, викладених як захисна функція організму, направлених проти чужорідних тіл і набута в результаті травної функції. Він показав, що функцію фагоцитозу виконують лейкоцити двох типів (макро- і мікрофаги).

Вони виконують різноманітну роль в імунних реакціях організму і що запальна реакція являється пристосовуваною, захисною. Він розробив фагоцитарну теорію імунітету. Після виступу Мечникова на конгресах у Будапешті (1894) і Парижі (1900) фагоцитарна теорія отримала визнання.

Він розробляв проблеми старіння і смерті. Виходячи із спостереження за специфічними процесами при метаморфозі голкошкірних і амфібій, він поставив завдання виявити роль фагоцитів в явищах старечої атрофії. Він допускав, що макрофаги  знешкоджують клітини, “ослаблені” з віком під дією бактерійних отрут, виділених різними представниками кишкової флори і хвороботворними мікробами і вважав, що при  “старечому переродженні тканин проходить заміна “специфічних” тканин “гіпертрофованої” з’єднаної тканини”. На основі цього Мечников стверджував, що старість і смерть наступають у людини передчасно, і прагнув розробити профілактику, гігієнічні заходи боротьби з самоотруєння організму, які ведуть до патологічного старіння і передчасної смерті. З цією метою він рекомендував стерилізацію їжі, застосування м’яса, харчування молочнокислими продуктами, намагався отримати антилейкоциторну сироватку, яка діє тільки на макрофага.

 Мечников вивчав збудників холери, чуми, черевного тифу, туберкульозу, вперше провів експериментальне зараження людиноподібних мавп сифілісом, що стало важливою гілкою в розвитку венерології.

Він виступав проти релігії, містицизму, ідеалізму, зараховуючи себе до прибічників раціоналізму. Мечников розглядав науку, як єдиний двигун прогресу людства.

Він відомий не тільки в нашій країні, але й за кордоном. 

 

Іван Іванович Шмальгаузен

(1884–1963)

Праці І.І. Шмальгаузена ввійшли до золотого фонду вітчизняної і світової науки. Як людина і вчений він відзначався великим талантом дослідника, глибокою принциповістю, величезним працелюбством, безмежною любов’ю до людей і науки. І.І. Шмальгаузену були властиві почуття нового, невпинний пошук істини. Він написав понад 200 наукових праць з еволюційної морфології, ембріології, експериментальної біології, екології, генетики, філогенії тварин і теорії еволюції.

Один із найвидатніших учених ХХ століття Іван Іванович Шмальгаузен народився 1884 року в Києві. Його батько, Іван Федорович, — відомий ботанік, професор Петербурзького та Київського університетів, помер дуже рано. Іван, закінчивши у 1901 році Першу київську чоловічу гімназію, вступив до Імператорського університету св. Володимира на фізико-математичний факультет. Під впливом лекцій видатного вченого О.М. Сєверцова Іван Шмальгаузен уже в студентські роки розпочав дослідження з порівняльної анатомії. Його праця з вивчення розвитку кінцівок земноводних була відзначена золотою медаллю університету. Навчався І.І. Шмальгаузен з перервами: спочатку був виключений з університету за участь у студентських заворушеннях, потім відновився, але невдовзі (під час революції 1905–1907 рр.) університет було закрито.

І.І. Шмальгаузену довелося заробляти на життя. Диплом він одержав тільки 1909 року.

У 1912 р. на запрошення свого вчителя О.М. Сєверцова — професора Московського університету, І.І. Шмальгаузен переїхав у Москву і став працювати асистентом, а потім доцентом на його кафедрі порівняльної анатомії. У 1913 р. він блискуче захистив магістерську дисертацію, а в 1916 р. — докторську. З 1918 по 1921 рік І.І. Шмальгаузен працював у Воронезькому університеті, з 1921 по 1937 рік — у Київському. У 20–30-і роки вчений працював дуже напружено, паралельно в Москві й Києві, поєднуючи наукову, викладацьку й організаторську діяльність. Він був професором і завідувачем кафедри Вищого інституту народної освіти (з 1921 р.), дійсним членом Всеукраїнської академії наук (з 1922 р.), організатором і керівником кафедри експериментальної зоології та ряду інших наукових установ, об’єднаних у 1930 р. в Інститут зоології і біології ВУАН (нині Інститут зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України). Академік І.І. Шмальгаузен був першим директором цього інституту (1930–1941 рр.).

Створивши власну наукову школу, І.І. Шмальгаузен не втратив тісних зв’язків зі своїм вчителем. Після смерті О.М. Сєверцова  він став визнаним лідером радянських еволюційних морфологів і ембріологів, безпосереднім керівником досліджень, які  проводилися тоді в цих напрямах у Москві та Києві.

Лабораторії, в яких працював учений, стали центрами розвитку експериментальної біології — нової галузі науки. Праця вченого «Фактори еволюції» є цінним внеском не лише в теорію еволюції, а й у нову галузь знань — еволюційну генетику.

В останні роки життя академік І.І. Шмальгаузен захоплювався розробкою математичних методів біологічних досліджень. Великого значення він надавав біологічній кібернетиці, цікавився проблемами біоніки та іншими найновішими напрямами в науці. Учений показав, що організм — складна система, здатна до авторегуляції, тобто до саморозвитку і виправлення порушень розвитку, викликаних несприятливими умовами. Розвиток від яйцеклітини до дорослої особини І.І. Шмальгаузен розглядав як процес, який суворо регулюється на всіх рівнях організації — на рівні клітини, тканини і організму. Іван Іванович працював над книжкою з біологічної кібернетики, але закінчити її не встиг. Посмертно вийшла збірка його статей «Кібернетика та еволюція».

Ервін Чаргафф

Видатний вчений Ервін Чаргафф народився в 1905 році в Чернівцях, в забезпеченій єврейській родині. Його батько Герман успадкував невелику банківську контору. Під час Першої світової війни банк Чаргаффа розорився і сім’я перебралася до Відня.

У 1935 році Ервін остаточно оселився в США, де працював у Колумбійському університеті в Нью-Йорку (професором, завідувачем кафедри біохімії, а з 1974 року – професор біохімії в лабораторії клітини). У 1940 році вчений отримав американське громадянство.

Правила Чаргаффа використовували при визначенні структури ДНК. Також він довів, що ДНК володіє видовою специфічністю, і спростував гіпотези про існування багатьох різновидів ДНК. Чаргафф був першим, хто почав досліджувати денатурації ДНК.

Гершензон Сергій Михайлович

(1906-1998)

Видатний вітчизняний генетик, академік НАНУ (1976). Один Із небагатьох вчених біологів - Герой соціалістічної праці. Народився в Москві. Закінчив Московський університет (1927).

У 1931-1935 рр. працював у Москві в Біологічному інституті ім. К.А. Тимірязєва, в 1935-1937 рр.  в Інституті загальної генетики ім. М.І. Вавилова Російської академії наук.

У 1937-1948 рр. завідувач відділом Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена, одночасно завідуючий кафедрою генетики і дарвінізму Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

У 1948-1958 рр. - в період, коли було репресовано багато вчених генетиків, його практично усунули від наукової і викладацької робота і він чудом залишився живим.

У 1963-1968 рр. - заступник директора Інституту мікробіології і вірусології НАНУ, в 1968-1973 рр. - завідувач сектору молекулярної біології і генетики АН УРСР. У 1973 р. - перший директор Інституту молекулярної біології і генетики НАНУ. 

С.М. Гершензон - видатний еволюціоніст і генетик експериментатор. 
Відкрита ним мутагенна дія ДНК, яку він описав у своїй статті, вважається  експериментальний доказ того, що саме ДНК є найважливішою речовиною генетичних процесів. Але, на жаль, Нобелівську премію за це відкриття пізніше одержав інший науковець - Герман Міллер. Окрім хімічного мутогенезу, Сергій Гершензон виявив феномен «генів, що втекли» та зворотню транскрипцію. Однак Нобелівський комітет не помічав досягнень вчених, оскільки в той час відбувалося гоніння в СРСР на генетику.

С. Гершензон є автором пріорітетних досліджень з молекулярної теорії структурованих вірусів комах. Значну увагу приділяв теоретичним питанням біології, зокрема ідеї еволюційного розвитку життя.

Вернадський Володимир Іванович

Володимир Вернадський — видатний природознавець, мінералог і кристалограф, основоположник геохімії, біогеохімії, гідрогеохімії, вчень про ноосферу і біосферу. Вернадський Володимир Іванович  народився 28 лютого (12 березня) 1863 року в Санкт-Петербурзі в сім’ї економіста. Походив з давнього козачого укр. роду, дитинство минуло у Харкові та Полтаві, часто був у Києві. У 1873 році Володимир Вернадський вступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки. У 1876 році, після повернення сім’ї в Санкт-Петербург, В. І. Вернадський вступив в Першу Санкт-Петербурзьку класичну гімназію. 1885 закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету.

У 1885-1890 роках він став хранителем Мінералогічного кабінету Санкт-Петербурзького університету. У 1886 році Володимир Іванович Вернадський одружився на Наталії Старицькій, з якою прожив понад 56 років. У сім’ї було двоє дітей. 1888-1890 навчався за кордоном в Італії, Франції і Німеччині. У 1897 році В. І. Вернадський захистив докторську дисертацію в Петербурзькому університеті. У 1890 році В. І. Вернадський на запрошення професора А. П. Павлова став приват-доцентом кафедри кристалографії і мінералогії Імператорського Московського університету. З 1898 року він працював професором мінералогії в Московському університеті. Був автором курсів лекцій і підручників з мінералогії та кристалографії. З 1909 академік Петербурзької АН.

У 1911 році В. І. Вернадський, на знак солідарності з звільненими з політичних мотивів професорами, подав у відставку. З червня 1917 Вернадський мешкав в Україні. 27 жовтня 1918 став одним із засновників і першим президентом Української академії наук, створеної урядом гетьмана Павла Скоропадського. Читав курс геохімії в Київському університеті. У 1919 році він переїхав до Сімферополя. До 1921 року працював професором, з 1920 року ректором Таврійського університету в Сімферополі. 14 липня 1921 Вернадського заарештували і привезли у в’язницю на Шпалерну, але згодом звільнили. 1921 — повернення в Петроград, призначений директором Радієвого інституту, 1922–1926 — відрядження до Франції на запрошення Сорбонни для читання лекцій з геохімії. З поверненням у Ленінград видає монографії «Біо-сфера», «Нариси з геохімії», організовує відділ живої речовини в АН СРСР, організовує Комісію з вивчення важкої води і головує в ній. У 1935 р. переїжджає в Москву, бере участь в організації ряду наукових комісій, працює над проблемою «життя в космосі». У роки політичних репресій В. І. Вернадський пішов зі всіх адміністративних постів, залишаючись тільки науковим консультантом (щоб не брати участь в «чистках»).

В цей же час він був обраний членом геолого-географічного, хімічного, фізико-математичного відділень Академії Наук. В. І. Вернадський за життя опублікував 473 наукові роботи. Заснував нову науку — біогеохімію і вніс величезний внесок у геохімію. З 1927 року до самої смерті обіймав посаду директора Біогеохімічної лабораторії при Академії наук СРСР. Був учителем цілої плеяди радянських геохіміків. У роки війни був евакуйований у Борове Кокчетавської області. У 1944 р. видав останню працю «Декілька слів про ноосферу». Головна праця Вернадського — монографія про біосферу і ноосферу (1941-1944). Член Чехо-Словацької (з 1926) та Паризької (з 1928) Академії Наук, багатьох зарубіжних наукових товариств. Наприкінці 1943 року В. І. Вернадський повернувся з Казахстану в Москву. 25 грудня 1944 у нього стався інсульт. Володимир Іванович Вернадський помер 6 січня 1945 року в Москві.

Навашин Сергій Гаврилович

 (1857 - 1930)

Цитолог і ембріолог рослин, засновник наукової школи. Відкрив подвійне запліднення (1898) у покритонасінних рослин. Заклав основи морфології хромосом і каріосистематики.

Народився 2 грудня 1857 року у с.Царевщина, нині Балтайського району Саратовської області.

Академік АН СРСР (1918; член-кореспондент 1901), академік АН УРСР (1924). Після закінчення Московського університету (1881) викладав там же, в Петровській сільсько-господарській академії і Петербурзькому університеті.

Професор Київського (1894-1915) і Тбіліського (1918-23) університетів. Один із засновників (1923) і перший директор (до 1929) Біологічного інституту ім. Тімірязева в Москві. Відкрив у берези проникнення пилкової трубки в семяпочку через її підставу - халазу; згодом довів наявність халазогамії і у інших однопокривних рослин. Фундаментальне значення мало відкриття ним у покритонасінних рослин подвійного запліднення, що пояснило природу їх триплоїдного ендосперму. Заклав основи вчення про морфологію хромосом та їх таксономічне значення.

Помер 10 листопада 1930, Дитяче Село, нині м. Пушкін Ленінградської області.

Білай Віра Йосипівна

30.06.1908- 11.06.1999

Місце народження: м. Нікополь Дніпропетровської області.

Науковий ступінь: доктор біологічних наук.

Наукове звання: професор.

В 1929 закінчила агрономічний факультет Криворізького сільськогосподарського інституту. Працювала агрономом у Донецькій області, 1933 – закінчила аспірантуру інституту соціалістичної реконструкції сільського господарства АН УРСР. Асистент Агроінженерного інституту цукрового буряка у Києві (1933–35), 1942 року присвоєно вчене звання кандидат біологічних наук, у 1955 р. – вчене звання доктора біологічних наук за працю «Систематика грибов рода Fusarium». З 1935 по 1994 роки пройшла шлях від лаборанта до зав. відділом систематики і фізіології мікроміцетів Інституту мікробіології і вірусології НАН України. 1969 – 1971 роки – зав. кафедрою мікробіології та загальної імунології біологічного факультету Київського університету, викладач курс «Загальна мікробіологія» та спецкурсу «Мікологія» Сфера наукових інтересів: вивчення етіології фузаріотоксикозу людей та розробка профілактичних заходів боротьби з ними (1942-1946).

Підготувала 36 кандидатів та 4 доктори наук. Автор 15 монографій, 285 статей та 15 авторських свідоцтв. Основні праці:

 Микроскопические грибы – продуценты антибиотиков. К., 1961;

Биологически активные вещества микроскопических грибов и их применение. К., 1965;

Основы общей микологии. К., 1974.

Білай В.Й. заслужений діяч науки УРСР, лауреат Державної Премії (1952, 1978). Нагороджена орденом Леніна, двома орденами Трудового Червоного Прапора, двома орденами «Знак Пошани», 5 медалями СРСР; медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Глеба Юрій Юрійович

– український біолог, фізіолог рослин, генетик, академік НАН України. Першопроходець у галузі віддаленої гібридизації та клітинної культури рослин. Отримав пріоритетні результати в таких напрямах клітинної біології та генетичної інженерії рослин: створення асиметричних гібридів та цитологічних гібридів, отримання та аналіз рекомбінантних форм з новими наборами генів цитоплазми, гібридизація філогенетично віддалених видів рослин, вивчення експресії генетичного матеріалу в гібридах тощо.

Результати його досліджень були опубліковані у понад 200 наукових статтях, книгах та близько 30 патентах. Обраний до Всесвітньої Академії наук та мистецтва (Рим), Європейської Академії (Лондон), Німецької академії натуралістів «Леопольдіна». Має численні міжнародні та національні нагороди та премії.

Делоне Лев Миколайович

– український генетик і цитолог. Вперше в Україні (1928) здійснив штучний мутагенез у рослин за допомогою рентгенівських променів – одержав велику кількість генних та хромосомних мутацій у ячменю і виявив серед них спельтоїдні та стерильні форми.

Добжанський Теодосій (Феодосій) Григорович

– американський біолог, генетик, зоолог, ентомолог, еволюціоніст українського походження. Навчався в Шостій київській гімназії. У 1918 — 1924рр. працював в Україні, 1924 —1927рр. у Ленінграді, з 1927р. у США.

Наукові праці мали великий вплив на розвиток генетики та теорії еволюції. Член Лондонського королівського товариства, Німецької академії природодослідників, Шведської академії наук.

Ремесло Василь Миколайович

 – український вчений в галузі селекції та насінництва пшениці. Академік АН СРСР і ВАСГНІЛ. Великою заслугою вченого є розробка та впровадження в селекційну практику методу отримання високоврожайних сортів озимої пшениці з підвищеною стійкістю до екстремальних умов. Шедевром світової селекції є сорт «Миронівська-808», а загалом ним створено 20 сортів озимої пшениці.

Моргун Володимир Васильович

– український вчений у галузі генетики і селекції рослин, експериментального мутагенезу, біотехнології, фізіологічної генетики. Розвинув теорію індукованої мінливості та обґрунтував новий напрям генетичного поліпшення рослин – мутаційну селекцію. Виконав унікальні дослідження, пов'язані з генетичною загрозою, що

виникла внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Олександр Володимирович Палладін

– український біохімік, засновник української школи біохіміків. Президент Академії наук Української РСР (1946–1962), академік АН УРСР і АН СРСР. Засновник низки актуальних наукових напрямів, що стали основою сучасної біохімії і молекулярної біології, теоретичної і практичної медицини. Серед них: біохімія нервової діяльності (нейрохімія), м'язової діяльності, харчування, зокрема біохімія вітамінів, авітамінозних станів, порівняльна й еволюційна біохімія.

Холодний Микола Григорович

– український ботанік, фізіолог, мікробіолог, еколог. Дійсний член АН УРСР. Заслужений діяч науки УРСР. Засновник вітчизняної школи фізіології рослин. Автор праць, присвячених різним питанням фізіології, анатомії та екології рослин, філософським проблемам природознавства, мікробіології та ґрунтознавства. Основоположник фітогормональної теорії тропізмів. Провів досліди методу штучної стимуляції розвитку рослин, який широко застосовують у сільськогосподарській практиці в усьому світі.

Коновалов В'ячеслав Сергійович

– відомий в Україні та за її межами вчений у галузі генетики, доктор біологічних наук, професор. Ним уперше у світовій практиці сформовано наукові підходи до використання генетико-біохімічних принципів колормаркерної селекції у процесі виведення високопродуктивних порід домашніх тварин.

Професор Коновалов В.С. вивчає генетичні наслідки аварії на ЧАЕС, зокрема механізми пристосування великої рогатої худоби до радіаційно-хімічного забруднення. Ініціатор створення колекції організмів із патологіями розвитку, спричиненими впливом радіоактивного забруднення. На основі використання природоохоронної ідеології даної колекції були зняті наукові фільми: «Підземні води» (1990 р.); «Пока еще живем...» (1992р.). Сукупність документального змісту цих фільмів об’єктивно відображає реальну екологічну картину аналізованих територій України історичного періоду 60-90 рр. ХХ століття. Науково- документальний фільм «Пока еще живем...» відображає техногенно-екологічну ситуацію початкового періоду розвитку техногенної катастрофи.

Результати наукових досліджень вченого викладено у 150 наукових працях, опублікованих у вітчизняних та зарубіжних виданнях. Про наукову, педагогічну та громадську роботу В.С.Коновалова неодноразово йшлося на сторінках вітчизняних та зарубіжних видань Польщі, Австрії, Німеччини, Швейцарії, Південної Кореї, Японії.

Кришталь Олег Олександрович

– український вчений у галузі біофізики, академік НАН України, один із найчастіше цитованих українських вчених у світі. Є співавтором наукового відкриття — явища вибіркової провідності мембрани нейронів. Олег Кришталь — нейрофізіолог, знаний у всьому світі. Він працював як запрошений професор в університеті Кюсю (Японія), Гарвардському університеті (США), Мадридському університеті (Іспанія) та інших. Крім науки, О. Кришталь захоплюється літературною діяльністю, є автором двох художніх творів.  Президент «Українського наукового клубу».

Єльська Ганна Валентинівна

- український вчений у галузі  молекулярної біології та біосенсорики, дійсний член НАН України, Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії УРСР у галузі науки і техніки.

Разом з профессором Мацукою Г. Х. відкрито явище так званої «функціональної адаптації» тРНК до синтезу специфічних білків як один з важливих регуляторних факторів. В роботах групи профессора Г. В. Єльської було вперше продемонстровано унікальну структурну та функціональну особливості апарату трансляції вищих еукаріот, що забезпечують компартменталізацію цього процесу в еукаріотичній клітині.

Експерементально-прикладний напрям діяльності академіка Г.В.Єльської — науково-технічні розробки та створення новітніх налітичних систем (біо- та хемосенсорів) на основі різноманітних електрохімічних перетворювачів та біологічного матеріалу або біоміміків синтетичного походження. Найвагоміші результати отримано при розробці сенсорів для медичної діагностики, потреб біотехнології, харчової промисловості та охорони довкілля. Визнанням пріоритетності та важливості досягнень у галузі біосенсорної технології можна вважати тісну кооперацію з провідними науковцями Японії, Франції, Німеччини, Великої Британії та Італії.

Мосякін Сергій Леонідович

– український ботанік, доктор біологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України. Автор більше ста номенклатурно-таксономічних новацій (нових таксонів та номенклатурних комбінацій), оригінальних історико-біогеографічних концепцій та гіпотез, у тому числі міграційної концепції походження судинних рослин Антарктики. Розробив теоретичні узагальнення із питань філогенетичної систематики, флористики, історичної біогеографії. Автор понад 200 наукових праць, багато з яких цитуються у провідних світових наукових виданнях.

Ковалевський Олександр Онуфрійович

– видатний біолог-еволюціоніст. Основні наукові роботи присвячені порівняльній ембріології та фізіології безхребетних тварин. Засновник (спільно з І. І. Мечниковим) філогенетичної теорії зародкових листків. Провів важливі дослідження в області порівняльної анатомії, фізіології та гістології безхребетних.

Його роботи поклали початок експериментальній та еволюційній гістології.

Бец Володимир Олексійович

 – український анатом і гістолог, педагог, громадський діяч, професор Київського Університету. Основний напрям наукових досліджень: анатомія і гістологія центральної нервової системи. У 1874 році описав гігантські пірамідальні нейрони кори головного мозку, що згодом одержали назву «клітини Беца». Основоположник

вчення про цитоархітектоніку головного мозку. Розробив оригінальну методику виготовлення анатомічних препаратів, зібрав понад 8000 препаратів. Відкрив хромафінну реакцію мозкової речовини надниркових залоз. Директор Анатомічного театру в Києві.

Костюк Платон Григорович

– український фізіолог, нейрофізіолог, біофізик, академік НАН України, АМН України, Російської академії наук, директор Інституту фізіології імені Богомольця НАНУ, засновник Міжнародного центру молекулярної фізіології НАН, Герой України. Сфера досліджень: електрофізіологія нервових клітин, властивості клітинної мембрани й іонних каналів, роль кальцію у фізіології клітини. Створив вітчизняну наукову школу з молекулярної та клітинної фізіології.

Ситник Костянтин Меркурійович

– український ботанік, фізіолог рослин, академік НАН України, Почесний директор Інституту ботаніки ім. М. Г. Холодного, голова Комісії НАН України з розробки наукової спадщини академіка В. І. Вернадського. Член Українського ботанічного товариства, почесний член Російського товариства фізіологів рослин.

Заболотний Данило Кирилович

– український мікробіолог, епідеміолог, Президент ВУАН (1928–1929), засновник Інституту мікробіології та епідеміології в Києві. Автор понад 200 праць, присвячених вивченню трьох інфекційних хвороб — чуми, холери й сифілісу.

Брав особисту участь в експедиціях з вивчення чуми в Індії та Аравії. В наступні роки керував експедиціями з вивчення спалахів чуми в Монголії, Китаї, Ірані, Аравії, Месопотамії, Поволжі, Туркестані, Шотландії, Маньчжурії. Заболотний слідом за Луї Пастером зробив значний внесок у вивчення біологічних властивостей мікроорганізмів, особливостей збудників різних захворювань, що і принесло йому світове визнання.

Гришко Микола Миколайович

– український ботанік, дійсний член АН УРСР. Автор праць з генетики, селекції, акліматизації та інтродукції рослин, проблем статі вищих рослин. Після створення у 1931 році у місті Глухові Всесоюзного науково-дослідного інституту конопель М. М. Гришко очолив відділ генетики і селекції, де працював над виведенням нових сортів конопель, придатних для механізованого збирання. Виведений ним сорт конопель «ОСО-72» за виходом волокна перевищував всі культивовані в той час сорти. За ці роботи йому було без захисту дисертації присуджено науковий ступінь доктора сільськогосподарських наук.

Черевченко Тетяна Михайлівна

доктор біологічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, Заслужений діяч науки і техніки України, почесний директор Національного ботанічного саду ім. М.М. Гришка НАН України.

Т.М.Черевченко — учасник численних експедицій у тропічні регіони Землі. Під її керівництвом та за безпосередньої участі створено одну з найбільших в Україні колекцій рослин флори тропіків і субтропіків, яка нині налічує понад 3500 видів. Про унікальність цієї колекції свідчить надання їй у 1999 р. статусу Національного надбання.

Фітодизайн, мікроклональне розмноження орхідних, створення лабораторії культури тканин in vitro, розробка модифікованого середовища для пророщування насіння орхідей, використання орхідних як модельних об’єктів для дослідження впливу мікрогравітації на ріст вищих рослин за умов невагомості — це далеко не повний перелік наукових проблем, які професор Черевченко успішно вирішувала.

Діяльність Т.М. Черевченко протягом 1990-х років -- найбільший науковий здобуток і найвищий громадянський подвиг. Лише завдяки її титанічним зусиллям та невичерпній енергії, почуттю великої відповідальності як громадянки і патріотки були збережені безцінні колекції, кадровий потенціал і територіальна цілісність Саду, започатковані нові напрями досліджень.

Плідна наукова, організаторська і громадська діяльність Т.М. Черевченко відзначена високими державними нагородами і нагородами зарубіжних країн.

 У науковому доробку професора Т.М. Черевченко понад 320 публікацій, відомих широкому колу дослідників у галузі інтродукції рослин та багатьох розділів експериментальної біології.

Т. М. Черевченко неодноразово представляла ботанічну науку України на наукових форумах за кордоном. Уся діяльність професора Т. М. Черевченко в Національному ботанічному саду— це взірець самовідданого служіння справі, Саду, його розвитку й процвітанню.

Кордюм Віталій Арнольдович

– український генетик, член-кореспондент Національної академії наук України. Автор інформаційної концепції еволюції. Розробляв нові наукові напрями: повітряна мікробіологія, мікробіологічні проблеми закритих екосистем, космічна біологія. Дослідив вплив екзогенної РНК на генетичну систему прокаріот і їхню еволюцію.

Результати цих досліджень були узагальнені в монографії «Біосфера і еволюція», в якій була запропонована інформаційна концепція еволюції. Основна ідея цієї концепції полягає в тому, що провідним фактором еволюції є горизонтальний перенос генів.

Радченко Володимир Григорович

– український ентомолог, академік Національної академії наук України, фахівець з екологічної системології, директор Центру екомоніторингу та біорізноманіття мегаполісу НАН України.